Как-то писала, что когда дома нет вообще никого (ну кроме меня), то не готовлю ничего, и бывает так проголодаюсь, что хоть совсем грустно, но не готовлю всё равно, просто опустошаю запасы консервов, если есть, выпиваю чаи, кофе, кефиры, доедаю сухой хлебушек (гусары, не плачьте) и т.п.
Когда есть мужчины (муж и/или сын) -- готовлю порой тазиками, привычка такая, иногда даже больше, чем надо, но частенько кастрюля "на три дня" исчезает за вечер)
Но самое интересное, когда остаёмся вдвоём с дочкой. Это время "игрушечной еды". Ест она дома только утром и вечером, поэтому готовлю по чуть-чуть. Например в крохотной кастрюльке супчик на два раза. Или едим яблоки и кусок сыра. Или запаренная овсянка с топингом. Ну что быстро и просто. Или вот изобрела: железная кружка, в неё насыпается гречка, солится, заливается водой и ставится на печку (да, у меня есть печка, киевские злыдни). За полчаса гречка в кружке становится пушистая и ароматная. Одну часть дочке на ужин (вместе с небрежно брошенным на сковородку кусоком мяса без отбития и панировки), а вторую -- на завтрак (залить молоком + сахЕр).
Просто хвастаюсь) Гречка в кружке -- это стильно!
Істинно так. О_О Вчера, 13 ноября, этому человеку исполнилось 8 лет.
Люблю безумно, горжусь, что я вообще имею к ней отношение, счастлива, что мы вместе.
С д/р, доня.
Всё-таки есть в Сошке татарские корни. У нас в селе живёт семья переселенцев из Крыма. Самый большой и красивый прапор Украины на всё село. Люди сбежали из дома, как только туда пришла рассея.
Старушка очень похожа глазами на мою бывшую свекровь, такие же широко расставленные раскосые глаза, такие же брови, округлое лицо с офигенски красиво расчерченными линиями...
Так вот старушка та -- будто сестра родная сониной бабушки. Или сама сонина бабушка -- так похожи глаза. Подобное сходство я уже встречала однажды, у одной пожилой одесситки. Тоже будто с моей дочкой одна кровь.
Её крови совсем далёкие от меня. Она красивая и будто иноземная.
Вітаю з днем народження доні.
Нехай росте здоровою і щасливою в країні де прийде добробут і мир!
Останнім часом багато читаю про історичні події, намагаюсь зібрати до купи різні факти щоб все ж таки зрозуміти місце України в сучасному світі і можливий розвиток майбутніх подій. І приходжу до висновку що українці зібрали в собі дуже багато рис інших, існуючих або зниклих народів. Настільки багато що можна порівнювати з тим як багатоетнична Америка змішувала генетичний код людей в XX сторіччі. Війни, "транзит" інших народів, належність до різних держав - все це вплинуло на сучасну Україну. Тому не дивно буде якщо в крові твоєї дитини є, наприклад, доля від кіпчаків.
Дорого коштує тест ДНК, але було б цікаво зробити і побачити своє походження відносно ДНК різних народів.
Так, десь з місяць тому були ранкові заморозки, а зараз я бачу тільки туман та мряку, навіть інею нема. У нас тепло. Градусів 5-10 вдень.
А сьогодні вночі йшов дощ.
Кожна поїздка до Києва -- маленький бій, подвиг) І як назло, їздити доводиться майже щотижня. Там же син і батько..
Кожне повернення -- полегшення -- нарешті вдома.
Сьогодні пішов перший сніг. Їхала важко, дороги слизькі, бачила декілька ДТП, хоча всі крадуться тихенько. Приїхали в холодну хату, за два дні вистудилося до 9 градусів. Зараз топимо, теплішає...
За день -- зима.
Осінь минула. Тепер зимуватиму тут... як і раніше, я щаслива тут.
Все було б просто райські щасливо, якби не маячили зміни, які можуть знову зірвати нас з місця...
Вчора був перший день зими. Було цікаво. Почалося з того, що як грім серед ясного неба повернулася з нізвідки наша загублена три місяці тому кішка. Отак просто раз -- і прийшла до хати. Ми її шукали, кликали, розпитували людей -- не було кицьки, щезла. А тут -- зрасьтє я ваша тьотя. Ну я зраділа, запустила її в хату, нагодувала, й почала збиратися до автобусної зупинки по дочку, яка мала приїхати шкільним автобусом.
Тим часом почав їти сніг. А тут така справа, що як на зло, джип, який спеціально купувався для села, для отаких от випадків як то сніг, дощі, грязюка та інші принади сільської глушини -- так от джип залишився в Києві, ну так вийшло. І я була на низенькій легковушці. Яка гарна на трасі, але негарна в багні.
Тож сніг валить все сильніше, я збираюся, добре, що тепло вдяглася, але взула лише гумові чобітки такі, хто живе в укр. селі, той знає -- невмирущі, саме те для багнюки, але це фактично колоші -- вони не бояться бруду, але вони холодні. Ну що там, мені ж тільки малу забрати, а не гуляти в них.
Десь за метрів 200 до зупинки, просто на затяжному підйомі, моя ластівка перестає їхати. Вона низька, майже спортивна машинка. Тож не їде і все, стала. Ще трохи видно, але сіріє. Я думаю -- зара піднімусь, заберу малу, спустимося з нею до машини, а там вже якось викручусь.
Піднялася до зупинки, автобуса немає. Спізнюється. Проходить 20 хвилин, 30, -- нема. Вже майже зовсім темно, і головне -- сніг валить ще сильніше, і я розумію, що можу й не викрутитися з тієї пози, в який стоїть моя машина на гірці. І будь я сама -- чорт із ним, але я з малою.
Теоефоную чоловікові, він каже -- набери С.В., це наш голова села, вірніш, він вже не голова, бо його обрали в міську раду, але він такий.. ну може допомогти. Звоню, він каже: зара щось придумаєм. Позвонив одному хлопцю, який відповідає за дороги, той набироє мене, під"їжджає, виявляється, я його знаю, моя сусідка -- його мама, і він також чекає дочку з автобусу, а автобуса все нема. Телефонуємо вже він -- дочці, а я -- супроводжуючій, яка їздить з дітьми в автобусі. Виявляється, автобус біля сусіднього села, і не може проїхати, застряг.
Ну у нас там такі чималі пагорби, парактично гори. І коли така погода -- буває неможливо проїхати. Знайомий бере ще декілька хлопців, і вони їдуть забирати дітей з автобусу. Але вирішили не дітей забирати, а дорогу посипати піском, і таки щоб доїхав автобус, бо дітей було забагато, на трьох машинах не розвезеш. Пісок заздалегідь був насипаний кучками вздовж пагорбів, люди в курсі справ, як воно взимку у них будває. Коротше, оцей дядько поїхав, але знає, що я його чекаю, щоб він мене якось визволив із снігу. Ноги замерзли дуже)) Темно зовсім, усюди повна темінь, і вже тоді я подумала, що вже якось занадто темно навіть для села) У мене вже був бронхіт, а після вчорашнього стало гірше(( Ну то таке, за півгодини під"їхав автобус, я зустріла Соню, і ми всі пішли до моєї машини, Там знайомий допомог мені розвернутися, виявилося, я не застрягла, а просто наверх не змогла їхати, а вниз і рівно -- можна. Розвернулася, їдемо додому, боялася, що не усюди зможу пройти, там такий суворий рел"єф у нас... Їду, бачу, що ніде не горить, і тут розумію, що десь обірвалася електромережа. І що зараз ми приїдемо в темну хату, а в печі вже мабуть перегоріло, тож треба буде розпалювати заново. Приїхали -- так і є, світла немає)) Ну ми розтопила, повечеряли, Соня ще й помалювала трохі, і в 20 годи відключилася) Потім пропав мобільний зв"язок, добре, що я до того встигла всім кому треба зателефонувати.
Світло дали десь о 5 годині ранку, почула, як ввімкнувся холодильник) Добре, що перед сном я додумалася усюди повимикати світло, а то було б весело, коли б в 5 ранку у всій хаті все одночасно увімкнулося б))
Отаке перше грудня у нас було) Скажімо так, не нудьгуємо)
Ну і в школу сьогодні не поїхали, ну його, вирішили прогуляти і дочекатися якоїсь сталої погоди)
А, і щодо кицьки. Вона за три місяці розгульного життя схудла та набралася поганих звичок. Вона краде їжу з стола, вона криком вимагає їжу, хоч уже пузо як м"яч, вона одночасно нагла і боягузка, ніби її хтось бив. Сидить у хаті, їсть, спить, а як прокидається - править їсти, і коли одвернешся -- лізе на всі поверхні. Раніше такого не було. Нагуляла манер, блін.
А в нашому "селі" вчителя страйкують
Прийшов якось до школи - побачив календар на стіні. На ньому дні страйку позначені квіточками і зірочками як якесь свято Отаких збоченців змалку виховують А потім треба буде добивати ці дні влітку або якось скорочувати програму.
Провінція хоче збільшити кількість учнів в класах, зменшити фінансування програм для дітей з вадами, скоротити 800 якихось спеціалізованих вчителів, скоротити пенсійні програми, заморозити підвищення зарплати на два роки (вчителі просять підняти на 13, 5% протягом трьох років).
Я глибоко провінційна людина. Інакше не можу пояснити, чтому мені так гарно в селі, й навіть у райцентрі, як приїзджаю. Стоять будиночки, із труб йде димок. Мене цей димок вводить в якийсь транс в позитивному сенсі. Відчуття, що все добре, поки він так затишно ллється в небо. Мене заспокоюють бабусі хустках, діди на велосипедах, ділові тьоті на скутерах та за кермом своїх авто. Порізані гарбузи, молоко, садові яблука та груші. Навіть цигани, яких я боюся в Києві, тут бізнесмени -- снують туди-сюди, роблять гроші, значить, є з чого їх робити. Тішить як всі доброзичливо ставляться до дітей, особливо маленьких, як намагаються пригостити чимось навіть чужу дитину. Які бувають хитрі люди, ну вони вважають себе хитрими, і це трохи смішить) Мою душу просто заколихують поля та посадки, ставки та ліс. Тупі кури, що кидаються під колеса, та поважні гуси. Мені легко чути суржик, оце "врем"я", "лісапед", "гвозді" та інше. Мені подобається як тут усюди пахне.
Це все складається у відчуття, як вийти з оглушливо голосного заводського цеху, де виє метал та дирчать механізми, -- у тишу. Або зійти з корабля, де нудило та крутило, -- на живу землю. А ще, будете сміятися, -- мене реально заспокоює крик півня. Буває ночами насниться погане, так, буває. І холодієш всередині від жаху. А тут раз -- і півень заспівав, і така про себе -- фух, ну все добре. Все буде добре. І засинаєш. Тому я тут.
))
