Создатели этого сайта переехали из города в село. Привыкшие к городским условиям, они постарались объединить все плюсы городского и сельского образа жизни. На страницах этого сайта они делятся своим опытом.
Моя музична школа. Як знову полюбити гру на фортепіано.
Валерія Воробйова
Я вчилася грати на фортепіано у двох вчителів музики. Перша вчителька була досить посередня, і не знаю, чи змогла
б я полюбити гру на піаніно, якби я вчилася тільки у неї. Вона навчала мене
три роки, і хоча у мене непогано виходило, іноді я лінилася, вчителька викликала маму, сварилася,
я плакала... А потім мене взяла до свого класу найкраща у
Донецькій області вчителька-зірка (принаймні, у неї була така репутація в певних
колах), Стелла Миколаївна Маслакова, і я вчилася у неї ще чотири роки. Не знаю,
чому вона мене взяла, говорили, що раніше такого ніколи не було, бо перевчати
учня важче, ніж вчити його з нуля, і зазвичай до неї приходили діти з 6 років, а
мені було вже 11. Моя мама возила мене на приватні уроки до Стелли Миколаївни, і вона займалася зі мною ціле літо, після чого й вирішила, що я їй
підхожу.
1990 рік
Стелла була складною людиною, і з віком моє ставлення до неї змінилося,
але тоді вона була для мене справжнім "наставником". Стелла навчила мене
любити музику, навчила насолоджуватися звучанням, володіти руками, тілом і відчувати владу над
інструментом. У неї була своя метода і своя окрема атмосфера,
відмінна від інших класів. У нас були свої концерти, інші вчителі приводили
своїх учнів на наші репетиції "послухати". У нас були свої музичні вистави, сценарії
до яких Стелла писала сама. І після випуску деякі учні (і я також) ще по кілька
років брали участь у цих виставах.
Після музичної школи випускники Стелли нерідко продовжували вчитися музиці у
вищих навчальних закладах, деякі стали професійними піаністами.
Я теж не бачила для себе іншого шляху, як поступати спочатку до муз.училища,
а потім, можливо, до консерваторії та перед випуском ходила на додаткові
заняття з сольфеджіо. І все ж таки я дуже рада, що не зробила
цього. Тому що, не зважаючи на любов до музики, я далеко не віртуоз та ще й ненавиджу публічні виступи.
І хоча в музичній школі - це звичайна справа і можна якось звикнути, все одно, я пам'ятаю, як пітніють від
хвилювання долоні, як раптом, вже сидячі за роялем, усвідомлюєш, що з голови
вилетів текст, який
начебто ідеально знаєш, як кладеш руки на клавіші, сподіваючись, що пальці все ж
таки згадають та якось вивезуть, і все одно боїшся: а раптом - ні? Як у процесі
гри раптом випадаєш з реальності, а коли приходиш до тями, то не розумієш, що
треба грати далі.
Окремий біль - сольфеджіо. А саме - диктанти. Я люблю музику, але
для мене вона - це не просто нагромадження звуків, а формули, подібні до алгебраїчних. І я дуже
люблю, коли музика логічна. А от музична пам'ять у мене погана, я не можу
запам'ятати мелодію, поки вона не складеться у мене в голові у якусь схему.
І тому диктанти, коли треба записати не мелодію, а набір випадкових звуків, були для мене суцільною мукою.
Ще мене напружувала шкільна програма. Є певний перелік речей, відходити від
якого було не сильно прийнято. (Хоча, гадаю, це через те, що не було стільки
доступних нот, як зараз). Музична школа носила ім'я Прокоф'єва, і раз на рік
відбувався
обов'язковий концерт, де учні мали грати щось із його репертуару, і як на
мене, це знущання з дітей.
Після закінчення музичної школи я іноді грала для себе, навіть десь брала
ноти та самостійно вивчила декілька речей, але я жила в Донецьку, а піаніно
залишилося у батьків в Єнакієвому, і грати я могла тільки коли приїжджала додому, а потім я й
зовсім переїхала в Київ. Коли після татової смерті я перевозила з Єнакієвого деякі
речі, у мене була думка привезти й піаніно, але чоловік був не у захваті від
цієї ідеї, та й дійсно, куди б ми його поставили? Тож піаніно я віддала якійсь
дівчинці, що тільки почала вчитися. До речі, у мене був дуже гарний чеський
інструмент, Rösler.
Потім музичний зуд таки взяв своє і я купила синтезатор.
І хоча це було зовсім не те, що треба, я кілька років на ньому грала та вивчила
купу нових речей.
А нещодавно я побачила на Розетці нову модель цифрового піаніно Casio, порівняно
недорогу, і вирішила, що це буде чудовий подарунок мені на ювілей (50 років), до
якого залишилося всього лише три роки. Коли я озвучила це чоловікові, він
сказав, що хто його зна, що там буде через три роки, нащо чекати, давай купимо
зараз, якщо мені так хочеться. І тепер у мене є цифрове піаніно Casio CDP-S110.
Була також думка, а раптом діти зацікавляться музикою? Я не хотіла, щоб мої діти
вчилися
грати, якщо вони не відчують потребу в
цьому. Як виявилось, нікого з моїх дітей інструмент не привабив, я ніколи не
бачила, щоб хтось із них захотів просто потрінькати по клавішах, прислухаючись до
звуків та намагаючись скласти якусь мелодію. Хіба що старший син пару разів щось понатискав, але бажання вчитися не виявив.
Зараз я граю для себе. В інтернеті іноді дивлюся уроки з
постанови рук, техніки, щоб освіжити пам'ять, а то й навчитися чогось нового. Дуже не люблю грати на публіку, якщо помічаю, що хтось
спеціально слухає, одразу збиваюся. Записувати гру на відео теж мука, пропадає
легкість та псується задоволення. Дуже люблю дивовижний кришталевий звук другої
октави та глибоке звучання нижніх октав (іноді від простого натискання на
клавішу мурахи по тілу), люблю те, як звук підкоряється
руху рук та пальців, люблю красиві та не сильно прості мелодії. Не люблю
напружуватися, якщо щось складно дається - кидаю цю справу. А ще пам'ять стала
гіршою, майже нічого не можу вивчити напам'ять, граю тільки по нотах.
Коли я тільки починала грати, я накачала купу сміття, яке я зараз не граю та
й мабуть не гратиму, і лише через кілька років я
відпрацювала схему, як я відбираю собі ноти: спочатку граю з екрану, і якщо я
можу хоч поганенько, хоч запинаючись, прочитати одразу нотний текст, і мелодія мені
подобається, то роздруковую, та складаю стосиком. Коли таких надрукованих
аркушів набирається достатньо - віддаю на переплетіння.
Нічого спеціально не вчу. Просто граю по пів години на день все підряд. Деякі
речі вчаться за кілька днів, деякі я змогла грати нормально тільки через рік.
Іноді треба напрягтися та прицільно повчити якийсь непростий пасаж, розставити
олівцем аплікатуру, але таких речей не багато. Пропускаю дуже складні шматки,
іноді спрощую акорди.
Цей спосіб не підходить тим, хто тільки вчиться, я можу так робити, бо за
спиною у мене 7 років навчання, сольфеджіо, гамм, акордів, арпеджіо та етюдів.
Я вчилася грати на фортепіано у двох вчителів музики. Перша вчителька була досить посередня, і не знаю, чи змогла би я полюбити гру, якби я вчилася тільки у неї. Стелла ж навчила мене любити музику, навчила насолоджуватися звучанням і відчувати владу над інструментом.
Дано: тьотя за 40, яка закінчила музичну школу в 15, потім ще кілька років трохи грала на піаніно, а потім 20 років не грала взагалі. І ось - на тобі, купила собі цифрове піаніно. Задача: отримувати задоволення від процесу, щось розучити, але при цьому не вбитися.
