Создатели этого сайта переехали из города в село. Привыкшие к городским условиям, они постарались объединить все плюсы городского и сельского образа жизни. На страницах этого сайта они делятся своим опытом.
Не знаю, що написати з приводу другої річниці початку повномасштабного вторгнення. Особисто в нас без
суттєвих змін.
Жахливо, скільки смертей і руйнувань у країні. Добре, що Україна тримається.
Роки у мене відкладаються в пам'яті у вигляді друкованих фотоальбомів, якщо
чогось немає у фотоальбомі, то здається, що цього й не було. Воєнних
фотоальбомів уже два. І боюся, що будуть ще.
У чоловіка назбиралося трохи прикрас:
Минулого разу я писала, що війна у нас майже не відчувається. Беру свої слова
назад. Ракети над нами теж літають, і шахеда біля нас теж збивали.
Полежали з малою пару днів на обстеженні у дитячій Білоцерківській лікарні. Біла
Церква регулярно під обстрілами, тож ми тепер знаємо, як виглядає тамтешнє
бомбосховище:
Із гарного: на новий рік у чоловіка була відпустка.
Замальовка. Чоловік щось розповідає середньому сину, вчить життю:
- Ну от дивись, ти вже у сьомому класі...
- Взагалі-то в дев'ятому.
- Е-е... Довгенько ж іде війна...
Старший син живе своїм майже дорослим життям. Живе у гуртожитку в Києві, додому приїжджає раз на два тижні (влітку погрожував, що взагалі не планує приїжджати, але
таки ніт).
У мене є дуже добрі знайомі в Ізраїлі, велика родина, що мешкає у містечку
Офакім. Після 07.10.23 вони зникли з радарів, але через деякий час з'ясувалося,
що з ними все добре і що щасливий випадок врятував їх від смерті. Тепер у нас з
ними ще одна спільна тема для розмов: "Як зробити так, щоб молоді хлопці
серйозно сприймали необхідність ховатися під час повітряної тривоги".
Моє суб'єктивне сприйняття війни можна розділити на кілька рівнів.
На найнижчому рівні все більш-менш. Ми у відносній безпеці (якщо порівнювати
з тими ризиками, на які наражаються мешканці прифронтових територій і великих
міст). Усі базові фізичні потреби задовольняються, мені є чим зайнятися, я
виконую важливу функцію - стережу домашнє вогнище та виховую дітей.
Тільки-но піднімаєшся на рівень вище і починаєш думати про можливі найближчі
перспективи - що буде з нами, з дітьми, з країною - стає дуже страшно і боляче.
На цьому рівні відчуваєш купу всяких емоцій: гнів, жаль до всіх постраждалих, жах
від того, що бачиш, сподівання, що якось воно буде, і ще багато чого.
Ще трохи вище спостерігаєш, як рухаються великі людські маси, як з
волі кожної окремої людини (від умовної переселенки з Бахмута до якогось
крупного політика чи генерала, з усіх боків барикад і поза всякими барикадами), з особистих прагнень, страхів, думок,
амбіцій складаються великі течії та формується історія. Наскільки учасники подій
є важливі й впливові, як їхній розум, героїзм, дурість, підлість впливають на
наше спільне майбутнє.
На ще вищому рівні починаєш бачити великий історичний процес - тектонічний
зсув, який ми спостерігаємо у реальному часі. Якщо абстрагуватися від великої
кількості жертв, то руйнування великої імперії, що вчепилася в Україну своїми
іклами і ламає їх об нас, заворожує.
Ну а на найвищому рівні, десь там у небесах, Бог спостерігає за нашими іграми у
пісочниці та потроху вихоплює одного за одним з цього дитячого майданчика,
мовляв, досить, твій ігровий час скінчився.
Тут було б красиво побажати, щоб Він забрав нарешті одного-єдиного учасника
гри, який вже багато кого дістав, але то не нам вирішувати.
Про своего деда по отцовской линии я писать не планировал, т.к. видел его в
детстве всего два раза и знал про него мало. Но вчера я впервые увидел своего
внука. Он выше меня ростом и приходится мне троюродным. Внуки - это прикольно. И
чтобы они знали про своего пра...деда ...
Всего каких-то 40 лет (ну, с учетом современной продолжительности жизни - 80 лет)
"хождения по пустыне" - и дух советского человека полностью выветрится из нашего народа...
По отзывам в интернет-магазинах я выбрал пневматическую винтовку Crosman Optimus с оптическим прицелом Center Point 4x32. На данный момент я отстрелял более 1000 пуль и могу выдать свой отзыв по этой винтовке.
Материалисты, приготовьтесь, сейчас тут будут эзотерические размышления
...Очень больно смотреть на то, что происходит, очень хочется найти в мозгу какую-то логическую опору и оценить происходящее...
У меня нет позиции, у меня есть чувства. Я за Майдан, я против режима Януковича. Мне не нравятся лидеры Оппозиции... я хочу голосовать за Анатолия Гриценко
...Я боюсь титушек ...Мне симпатичен Вадим Титушко...
Донбасс – это один большой корабль, где все друг с другом повязаны, где устроиться на
приличную работу в 90% случаях можно только по знакомству, где тебе делают услугу и ждут ответную услугу. Когда ты находишься во всем этом, эти мелкие услуги совсем не кажутся чем-то ужасным - нарушением закона, или чьих-то свобод и прав.
Вчера мне звонил родственник из России. Переживал, как мы тут. И я решила тоже
написать, что же у нас тут творится, во всяком случае как это видят те, кто
активно участвует в протестах.
НКВДист стучал наганом по столу: "Ты воевал?". "Да, воевал". НКВДист направлял наган на дедушку: "Нет, не воевал!". И так несколько раз, пока дедушка с ним не согласился.
Ну какой же джигит не хочет иметь
оружие. Не всякие там пугачи-воздушки, а
нормальное, рукоятка (и цевье) которого
вливается в руку и приятно ее тяжелит,
чьи идеальные линии не перестают
восхищать, чьи вороненые поверхности
очаровывают своей строгостью, одно
только прикосновение к которому дает
ощущение силы и власти, а направление на
знающих людей приводит их в панический
ужас.
...Очень больно смотреть на то, что происходит, очень хочется найти в мозгу какую-то логическую опору и оценить происходящее...
У меня нет позиции, у меня есть чувства. Я за Майдан, я против режима Януковича. Мне не нравятся лидеры Оппозиции... я хочу голосовать за Анатолия Гриценко
...Я боюсь титушек ...Мне симпатичен Вадим Титушко... 
