Создатели этого сайта переехали из города в село. Привыкшие к городским условиям, они постарались объединить все плюсы городского и сельского образа жизни. На страницах этого сайта они делятся своим опытом.
Другий рік війни. Відпустка. Блекаут. Життя в селі
Валерія Воробйова
Головна новина: чоловік вперше за 10 місяців приїхав додому у відпустку.
Всього лише на 5 діб, протягом яких усі ми наче знову повернулися до свого буденного життя.
З'їздили до батьків у Черняхів
і парадно сфоткалися:
Чоловік переробив купу справ, на які у мене не було або часу, або змоги.
Тепер про те, як ми прожили цей рік.
Старший син поступив минулого літа у КПІ, але
провчився там лише 3 місяці. Навчання було дистанційне, важке, майже без
підтримки, він сидів до ночі, щоб встигнути здати якусь чергову контрольну чи лабораторку, але загалом давав собі з тим раду. Але потім
рашисти заходилися обстрілювати нашу енергетичну інфраструктуру і почалося: то викладачі сидять по підвалах і
лекція відміняється, то у нас вирубили електрику, а з нею і інтернет, то
інтернет пропав у викладача. Чим далі, тим довшими ставали відключення
електроенергії, а якщо вгатили десь по підстанції поблизу, то електрики не було
кілька днів. І в якийсь момент син остаточно забив на навчання. Причому я це
виявила десь через місяць, оскільки майже не бувала вдома. (На щастя, грошей з
нас не брали, бо сказали, що у нього є шанси перевестися згодом на бюджет.)
Вдома мене не було загалом більше двох місяців, бо цієї зими дуже хворіли
молодші діти і я двічі лежала з ними у лікарні, а ще треба було більше двох
тижнів їздити майже на цілий день для планового лікування очей, яке вони
проходять двічі на рік. (Приємний бонус - у лікарні світло було завжди, тож там
була можливість працювати). А старший син тим часом сидів на самоті у темряві,
тупив у ноут, майже не їв, дичавів і поринав у депресію.
У лютому відключення припинилися, ми домовилися, що син знову буде кудись
поступати (тільки не в КПІ, це була його умова) і готуватися до іспитів. А потім
почалася весна, тепло, городні роботи і взагалі стало набагато легше.
На початку літа син здав НМТ і нещодавно поступив на бюджет до Національного
Транспортного Університету на
спеціальність "Автомобільний транспорт". Чоловік, як дізнався про це, плювався, бо йому
все, що не КПІ, то шарашкіна контора, але потім подивився склад освітньої
програми, сказав, що предмети майже як у КПІ, і змирився.
Дякувати Богу, ми живемо в такому глухому куті, що війна у нас майже не
відчувається: найближчий прильот був кілометрів за 15 від нас, вибухи було чути
як щось дуже далеке, ми жодного разу не бачили й не чули ані ракет, ані шахедів, хоча
майже всі мої знайомі, які живуть або у великих містах, або поблизу, хоч з
чимось із того та й стикалися.
На тлі війни побутові негаразди сприймаються як щось несерйозне.
У березні
хтось підпалив очерет на річці. Ми з годину стояли з лопатами напоготові біля
нашої ділянки, готуючись до битви з вогнем, навіть пожежники приїжджали, але
обійшлося.
У травні-червні була засуха. Два місяці ані краплини дощу, земля як камінь, я
вичерпала всю воду з озера, поливаючи розсаду, дійшло навіть до того,
що поливати довелося технічною водою з кухні та бігати з відром на город по
кілька разів на день.
Цей досвід так мене налякав, що я тепер боюся повністю зливати воду, хоча раніше
робила це влітку регулярно перед кожним дощем і мила озеро, щоб діти могли
в ньому купатися. Через це купила дітям розкладний басейн і тепер у мене система штучних
водойм.
Засухи нам було мало, тож згодом по району пронісся небувалий буревій, який
наробив дуже багато шкоди. Повалило стовпи, обірвало проводи, поламало та
похилило дерева, прим'яло городину, соняхи на полях тепер лежать, у людей позносило дахи та повалило старі хати. У нас дуже
покрутило майже всі дерева на схилі, деякі пригнуло так сильно, що їх потім
довелося підпирати кілками.
Електрику після такої негоди відновлювали 5 днів, а провідний інтернет два
тижні.
Восени на котів напала якась хвороба, спочатку у них помутніли очі, через
деякий час мутність пройшла, але всі молоді коти померли один за одним. Старі
всі вижили. Кішка народила ще чотирьох кошенят, народила невідомо де і привела їх до нас
знайомитися, коли вони були вже зовсім дорослі, через що кошенята дикі та не
йдуть до рук.
З курей, яких я виводила минулого року в інкубаторі (30 шт.), не лишилося
жодної живої. По-перше, половина з них були півні, яких треба було б зарубати ще
восени та покласти у морозилку, але, див. вище - обстріли енергетичної
інфраструктури, яка там морозилка. Півники підросли, почали топтати курей, і,
поки я була з дітьми в лікарні, затоптали десятьох до смерті. Старший син цього
не помітив, а я, повернувшись, знайшла на подвір'ї кілька трупів. У лютому
я таки зарубала всіх півнів і в мене залишилось 5 курочок, які справно несли
яйця, поки чотирьох із них не поцупило щось, що зробило підкоп під забором.
Скоріш за все це не була лисиця, бо справа відбувалася вдень, а дикий
собака. Останню курку загризла наша Рексі.
А в остальном, прєкрасная маркіза, усе більш-менш.
Літо, сад, город, врожаї (яблук
та груш цього року менше, бо частину обірвало буревієм), бройлери, сайти, шиття, усе як завжди.
Це наш райцентр:
Малій подарували графічний планшет. Я не знайшла на ньому назву фірми,
напевно ж
це щось китайське - звичайний планшет формату А4, щось типу VEIKK VK640, і
дитина на ньому запоєм малює (у програмі Inkscape 1.2).
На малюнках переважно ворона, про яку вона вже рік
пише казку у ворді. Тексту набрано кілька сторінок, малюнків штук 100, сюжет
доволі простий хоча цікавий, проте книга поки не готова, бо дочка постійно щось
дописує і домальовує.
Про своего деда по отцовской линии я писать не планировал, т.к. видел его в
детстве всего два раза и знал про него мало. Но вчера я впервые увидел своего
внука. Он выше меня ростом и приходится мне троюродным. Внуки - это прикольно. И
чтобы они знали про своего пра...деда ...
Всего каких-то 40 лет (ну, с учетом современной продолжительности жизни - 80 лет)
"хождения по пустыне" - и дух советского человека полностью выветрится из нашего народа...
По отзывам в интернет-магазинах я выбрал пневматическую винтовку Crosman Optimus с оптическим прицелом Center Point 4x32. На данный момент я отстрелял более 1000 пуль и могу выдать свой отзыв по этой винтовке.
Материалисты, приготовьтесь, сейчас тут будут эзотерические размышления
...Очень больно смотреть на то, что происходит, очень хочется найти в мозгу какую-то логическую опору и оценить происходящее...
У меня нет позиции, у меня есть чувства. Я за Майдан, я против режима Януковича. Мне не нравятся лидеры Оппозиции... я хочу голосовать за Анатолия Гриценко
...Я боюсь титушек ...Мне симпатичен Вадим Титушко...
Донбасс – это один большой корабль, где все друг с другом повязаны, где устроиться на
приличную работу в 90% случаях можно только по знакомству, где тебе делают услугу и ждут ответную услугу. Когда ты находишься во всем этом, эти мелкие услуги совсем не кажутся чем-то ужасным - нарушением закона, или чьих-то свобод и прав.
Вчера мне звонил родственник из России. Переживал, как мы тут. И я решила тоже
написать, что же у нас тут творится, во всяком случае как это видят те, кто
активно участвует в протестах.
НКВДист стучал наганом по столу: "Ты воевал?". "Да, воевал". НКВДист направлял наган на дедушку: "Нет, не воевал!". И так несколько раз, пока дедушка с ним не согласился.
Ну какой же джигит не хочет иметь
оружие. Не всякие там пугачи-воздушки, а
нормальное, рукоятка (и цевье) которого
вливается в руку и приятно ее тяжелит,
чьи идеальные линии не перестают
восхищать, чьи вороненые поверхности
очаровывают своей строгостью, одно
только прикосновение к которому дает
ощущение силы и власти, а направление на
знающих людей приводит их в панический
ужас.
...Очень больно смотреть на то, что происходит, очень хочется найти в мозгу какую-то логическую опору и оценить происходящее...
У меня нет позиции, у меня есть чувства. Я за Майдан, я против режима Януковича. Мне не нравятся лидеры Оппозиции... я хочу голосовать за Анатолия Гриценко
...Я боюсь титушек ...Мне симпатичен Вадим Титушко... 
